Історична довідка

с. Мачухи

Село засноване в 1-й половині 17 століття українськими козаками. Жителі відносилися до 2-ї сотні Полтавського козацького полку.
Згідно з «Генеральним слідством про маєтності Полтавського полку 1729-30» село було військовим, мало 352 двори. Універсалом 1710 року передано під відання міської ратуші Полтави «за руйнування під час Шведської навали».
За переписом 1718 в селі проживало 238 козаків. Населення займалося хліборобством, гуральництвом, бджільництвом. У 1722 році в селі налічувалося 818 вуликів. Було кілька млинів. У 1769 році у селі, що входило до Другої Полтавської сотні Полтавського полку, проживло 1051 козаків. Крім них, у селі жили магістратські селяни (у 1782 їх налічувалося 572). Згодом вони були віднесені до категорії державних селян. У 1795 їх проживало у селі 648 осіб.
На початку 20 століття у волосному центрі села відкрито богадільню, медичну дільницю, аптеку. Садівництво було одним з основних промислів місцевого населення. Особливо славилися Мачухiвські сливи. Виробляли тут колеса та вози.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. У ході громадянської війни 1918 року діяв Мачуський повстанський загін, який очолювали А. А. Горда і Д. Х. Сердюк.
1920 року у Мачухах відкрито семирічну школу-інтернат.
з 1925 по 1931 рік село було адміністративним центром Мачуського району.
З 1929 року діяли колгоспи: «Червоний партизан», «Спільна нива», «Нове життя», «Червона зірка».
Під час Голодомору у 1932—1933 роках в селі загинуло більше половини її мешканців. Такі дані наводить у своїй книжці «Жнива скорботи» відомий історик Роберт Конквест. Деякі найближчі до села хутори, в яких проживали селяни-одноосібники, вимерли повністю: Сороки — 50 господарств, Лебеді — 5 господарств, Твердохліби — 5 господарств, Малолітка — 7 господарств.
Село у часи німецько-радянської війни було окуповане нацистськими військами з 17 жовтня 1941 по 23 жовтня 1943 року. До Німеччини на примусові роботи вивезено 298 осіб, загинуло на фронтах 192 односельчан.
У 1941 році на території району діяв Мачуський партизанський загін, який очолювали П. А. Кирніс та К. О. Бондар.

 

с. Судіївка

До 1860 року село було поміщецьким і належало судї Жиглову, з чого і пішла назва села. При переписі населення в 1859 році в Судіївці нараховувалося 12 дворів та 71 житель. Поблизу села розміщувалось скіфське поселення. У 18 сторіччі було у Протовчанській паланці. Більш ранніх відомостей про село не знайдено.

 

с. Калашники

Згадується в історичних джерелах ХІХ століття, проте дата заснування вірогідніше всього поринає у XVII століття.
Одним із перших власників Калашників був сотник першої полтавської сотні Михайло Старицький. Через сто років власником деяких калашниківських хуторів був дідич Петро Федорович Сахновський.
У 1858 році землями навкруг Калашниківських хуторів володіли: Велика княгиня Олена Павлівна, генерал-лейтенант Олександр Михайлович Тимашевський, генерал-ад’ютант Іван Михайлович Корба. До речі, один із тутешніх хуторів так і називався – Корби. Також до революції мали тут свої володіння й інші дворяни, зокрема Василь Ночовий, Михайло Федорович Манько, Олександра Василівна Дьякова, О.В. Старицький, П.Ф. Сахновський, колезький асесор В.Г. Северин, секретар Ю.Д. Старицький, козак А.А. Ладур, дружина колезького асесора Марія Сердюк та ін.
Спершу сільрада підпорядковувалась Полтавському району, а потім був невеликий період (1923-26 рр.), коли вона належала Мачуському райвиконкому. У травні 1959 року Калашниківська сільська рада була приєднана до Мачуської сільської ради вже Полтавського району.
Не оминуло калашниківців воєнне лихоліття. Так, 161 з них не повернулися з фронтів Другої Світової Війни, захищаючи Вітчизну від німецько-фашистських загарбників.
З 1929 року на території сільради було утворено чотири колгоспи: імені Калініна, імені Лобача, «Червоної міліції» та імені Воровського, який об’єднав усі інші в один колгосп у 1950 році. У 1977 році його очолив Василь Іванович Степенко. У 1984 році колгосп за рентабельністю виробництва дав найкращій показник по району.
На початку 1995 року господарство було реорганізовано.

 

с. Плоске

У 1826 році з ініціативи Сахновського в селі збудовано кам’яну Спасо-Вознесенську церкву, богослужіння в якій відбуваються і досі.
За даними 1859 року у власницькому селі Полтавського повіту Полтавської губернії мешкало 679 осіб (347 чоловічої статі та 332 — жіночої), налічувалось 85 дворових господарств, існувала православна церква та завод.
Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Площанської волості, мешкало 762 особи, налічувалось 135 дворових господарств, існували православна церква, постоялий будинок і 2 лавки.
Плосківська Вознесенська церква до реставрації (2012 рік)
У 1889 році при церкві відкрито церковнопарафіяльну школу, в якій навчалося 64 учні.
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 950 осіб (459 чоловічої статі та 491 — жіночої), з яких 925 — православної віри.
Наприкінці 30-х років XX століття Вознесенську церкву намагалися зруйнувати решетилівські комуністи, але за свідченнями місцевих жителів, церква вистояла обстріл і продовжувала працювати під час війни. У післявоєнні роки радянська влада закрила церкву, приміщення використували для потреб місцевого колгоспу.
У 1994 році розпочалася реставрація Вознесенської церкви, але коштів вистачило лише на певне відновлення дзвіниці й частини приміщення. У 2002 році під куполом з’явилися дзвони, які встановили за кошти плосківської громади.
24 травня 2012 року в селі Плоске відкрито Решетилівські філії відділеннь соціально-побутової адаптації, організації надання адресної натуральної та грошової допомоги.
У 2013 році Вознесенська церква знову почала працювати, було відремонтовано значну частину приміщення. У свято Вознесіння Господнього Високопреосвященнійший архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір відвідав с. Плоске з нагоди храмового свята та Дня села.

 

с. Полузір’я

За першою версією село Полузір’я виникло на початку XVII ст. У 1782 році воно згадується під назвою Полузірські хутори, які належали військовому Сулимі. Село Дмитренки є ще древнішим, вперше згадується в 1554 році. Село Бондури виникло в пізніші часи. На початку ХIХ ст. у поселенні знаходився єден з провідних, на теренах тодішньої імперії, чистокровний кінний завод ім. М. І. Лазарева.